Андрій любив цей момент більше, ніж секс.

Навіть більше, ніж перший ковток холодного пива у п’ятницю.

Це була секунда, коли стюардеса з посмішкою професійного кілера вимовляла: «Просимо перевести електронні пристрої в авіарежим».

Андрій дістав телефон. Великий палець завис над іконкою з літачком.

Це був курок.

Клац.

Зв’язок обірвався.

У цей момент померли всі: начальник з його правками в неділю вранці, мама з питанням «ти їв?», колишня дружина з нагадуванням про аліменти, податкова, чат мешканців, де обговорювали встановлення шлагбауму, і той чувак з банку, який хотів запропонувати кредитку.

Вони всі зникли.

Андрій залишився сам в алюмінієвій трубі на висоті десять тисяч метрів.

Це було єдине легальне місце на планеті, де він мав право бути недоступним. Де «я не на зв’язку» не звучало як «я вас ігнорую», а звучало як «я дотримуюся техніки безпеки».

Поруч сиділа дівчина. У неї був MacBook, iPad і обличчя людини, яка планує стати мільйонером до тридцяти. Вона шалено друкувала.

Андрій скоса глянув на її екран. Презентація. «Стратегія особистісного зростання: Q3 2024».

Бідолаха. Вона все ще вірила, що якщо швидше бігти в колесі, то можна наздогнати хом’яка попереду.

Андрій відкинув крісло. Ззаду хтось цокнув язиком і вперся колінами йому в нирки.

Байдуже. В режимі польоту совісті не існує.

Проходом попливла візочок. Запахло розігрітою куркою й дешевою кавою.

- Томатний сік, будь ласка, - сказав Андрій.

Він ніколи не пив томатний сік на землі. Ніхто не п’є томатний сік на землі, якщо це не «Кривава Мері». Але тут, у небі, це був ритуал. Ми п’ємо кров помідорів, щоб задобрити богів аеродинаміки.

Він зробив ковток. Солона густа рідина. Гидота. Чудово.

Він подивився в ілюмінатор. Там було ніщо. Біла вата.

У телефоні, в галереї, в Андрія було три тисячі фотографій. Звіти зі спортзалу (де він втягує живіт), фото їжі (яка охолола, поки він шукав ракурс), селфі з друзями (яких він давно не бачив, бо всім ніколи).

Цифровий пам’ятник тому, яким щасливим і успішним він хотів здаватися.

Але зараз, без інтернету, цей телефон перетворився просто на чорне дзеркало.

Андрій побачив у ньому своє відображення.

Мішки під очима. Щетина, яка вже не «брутальна триденна», а «я втомився і мені лінь голитися».

Погляд людини, яка вже п’ять років чекає, коли почнеться Справжнє Життя, а поки живе в чернетці.

«А що, якщо ми розіб’ємося?» - ліниво подумав він.

Страху не було. Було дивне, соромне полегшення.

Якщо ми розіб’ємося, не треба буде доробляти звіт до середи. Не треба буде вирішувати, чи міняти гуму на зимову. Не треба буде вибачатися перед тим, кому забув передзвонити.

Смерть - це просто вічний авіарежим. Максимальний рівень «Do Not Disturb».

Дівчина поруч захлопнула ноутбук. Вона втомлено потерла скроні. Маска «успішного успіху» сповзла. Тепер вона виглядала як дівчинка, яка хоче какао і на ручки, а не квартальний звіт.

Вона дістала з сумки паперову книжку. Достоєвський. «Ідіот».

Андрій усміхнувся. Іронія була занадто товстою.

Він заплющив очі.

У голові було тихо.

Зазвичай там горлав хор: «Ти мусиш!», «Ти не встигаєш!», «Подивись, як живуть інші!», «Чому ти такий лінивий шмат лайна?».

Але зараз хор заткнувся. Сигналу не було. Хор не ловив мережу.

Андрій висів у порожнечі між пунктом А (де він усіх дістав) і пунктом Б (де він нікому не потрібен).

Він був ніким. Він був тілом у кріслі 14С. Вага 84 кг. Температура 36.6. Статус: офлайн.

І він був щасливий.

Це було щастя не від того, що щось хороше сталося. А від того, що нічого не траплялося.

Щастя - це не коли в тебе є все. Щастя - це коли ти сам від себе відчепився.

- Пані та панове, ми починаємо зниження, - прохрипів капітан. Голос у нього був втомлений, як у Бога, який задовбався дивитися на цей цирк.

Літак здригнувся. Шасі вдарилися об бетон. Люди заплескали.

Навіщо вони плескають? Чому? Тому, що фізика спрацювала як треба? Чи тому, що їх знову повернули до в’язниці гравітації й обов’язків?

Дівчина поруч з готовністю спринтера поклала палець на кнопку телефона.

Андрій зітхнув.

Він теж поклав палець.

- Можна вимикати авіарежим, - сказала стюардеса.

Андрій натиснув.

Секунда тиші.

А потім почалося.

Дзинь! Дзинь-дзинь! Бззз!

Телефон завібрував, як припадочний.

Повідомлення, сповіщення, новини, лайки, спам, вимоги, питання.

Реальність увірвалася в шлюз, зносячи герметичність.

«Терміново!», «Ти де?», «Знижки 50%», «Ваш код підтвердження…», «У світі сталася чергова катастрофа…»

Андрій дивився на екран. Цифри на червоних кружечках зростали.

Його знову під’єднували до матриці. Його знову брали в оренду.

Він подивився на дівчину. Вона вже строчила комусь у вотсапі, насупивши брови. Достоєвський був забутий у кишеньці крісла, поруч з пакетом для блювоти. Дуже доречне сусідство.

Андрій сунув телефон у кишеню. Він вібрував біля стегна, як фантомний біль.

Він встав. У проході вже товпилися люди, готові йти по головах, щоб вийти на п’ять хвилин раніше і встати в затор на виїзді з аеропорту.

Андрій стояв і чекав.

Йому не було куди поспішати.

Він вийшов з літака, вдихнув запах гасу й осені.

Він дістав телефон. Подивився на список із двадцяти непрочитаних.

І подумав, що найчесніший час у його житті - це ті три години, коли його не існувало.

- Таксі трєба? - спитав мужик біля виходу.

- Трєба, - сказав Андрій. - Туди, де не ловить.

Мужик заржав.

- Це, брат, тільки на кладовище.

Андрій усміхнувся. Він не образився.

Він розблокував екран і написав: «Я прилетів. Все ок».

І збрехав.

Все було не ок.

Але він був у мережі. Він знову був у грі.

Батарея: 100%.

Душа: 3%.

Погнали.