Проєкт «Костя»

Аня любила повзунки. Не ті, з м’якої бавовни, що їх носять немовлята. Аня любила повзунки в застосунку для знайомств. Вони дарували їй захопливе відчуття контролю, наче вона була не самотньою дівчиною в орендованій однокімнатній, а божеством, що створює Адама одним рухом пальця.

Рух вправо: зріст від 185. Відсікти коротунів, які не зможуть створити ілюзію кам’яної стіни. Рух вліво: вік до 36. Відсікти втомлених, з першими зморшками розчарування біля очей. Освіта — «вища», наявність дітей — «ні», «почуття гумору» — «обов’язково». Аня шукала не людину. Вона збирала Проєкт.

Проєкт «Костя» пройшов усі стадії первинного відбору. Зріст — 189. Вік — 33. IT-архітектор. У графі «про себе» — самоіронічна нісенітниця про любов до сирників і про екзистенційні кризи щопонеділка. Усі галочки зійшлися. Аня натиснула «прийняти».

Перші три місяці були етапом ідеальної інтеграції. Костя був хорошим, якісним продуктом. Він приносив каву зранку. Він слухав її історії про роботу з виразом обличчя, який майже нагадував інтерес. Він навіть пройшов стрес-тест у вигляді знайомства з її мамою, видавши на виході нуль критичних помилок. Аня подумки ставила галочки у своєму списку: «Модуль “Турбота” — працює», «Модуль “Терпіння” — працює», «Сумісність з батьківською ОС — підтверджено».

Баг виявився випадково. У четвер. Вони дивилися якийсь серіал, і в Кості задзвонив телефон. На екрані висвітилася «Таня». Костя глянув на екран, потім на Аню, і в його погляді майнуло щось, чого не було в специфікації. Він вийшов на кухню.

Аня не підслуховувала. Вона аналізувала дані. Голос Кості був іншим. М’якшим. Він не говорив, він бурмотів. Із уривків фраз вона виловила ключові слова: «заспокойся», «він мудак», «я приїду, якщо треба». Це була не розмова. Це була служба технічної підтримки для чужого зламаного життя.

Коли він повернувся, Аня не стала влаштовувати сцену. Вона підійшла до проблеми як системна аналітикиня.

- Це колишня?

- Так, — Костя не став брехати. — У неї там знову проблеми з її хлопцем.

- Зрозуміло.

Вона зробила паузу, добираючи формулювання.

- Давай подивимося на це як на систему. Ти зараз витрачаєш свої ресурси — час, емоції — на обслуговування застарілого, неактуального процесу. Це неефективно. Цей процес треба закрити.

- Ань, це не процес. Це Таня. Ми були разом п’ять років. Я не можу просто… вимкнути її.

- Можеш. Архівуй і забудь. Будь-який зв’язок із минулими версіями створює вразливості в поточній системі. Це ризик.

Костя дивився на неї так, ніби вона пояснювала йому теорію струн.

- Вона просто… Таня, — повторив він, ніби це був єдиний доступний йому аргумент.

Це був перший серйозний баг. Аня занесла його в список проблем, присвоївши йому статус «критичний». Вона намагалася випустити патчі. Вона завантажувала їхній спільний час новими, яскравішими подіями. Поїздки, ресторани, розваги. Вона намагалася перезаписати старі файли новими, витіснити «Таню» з оперативної пам’яті. Але баг був упертим. Інколи він знову давав про себе знати тихим дзвінком і виходом Кості на кухню.

Система впала в день, коли Костя мав піти з нею на вечерю до її друзів. Це була не просто вечеря. Це була презентація. Демонстрація фінальної, стабільної версії Проєкту. Костя в ідеальному костюмі. Вона — в ідеальній сукні. Все вивірено.

Він уже зав’язував краватку, коли телефон знову задзвонив. «Таня». Костя відповів. Аня не чула, що йому говорили. Вона бачила лише, як змінюється його обличчя. Він слухав хвилину, потім сказав у трубку одне слово: «Їду». Він повернувся до неї. В його очах була вся палітра системних помилок: і вина, і безсилля, і якась відчайдушна рішучість.

- Ань, пробач. Я мушу. У неї там… все дуже погано.

- У нас вечеря, Костя, — сказала вона крижаним голосом.

- Я знаю. Пробач.

Він зірвав краватку, схопив ключі й пішов.

Аня залишилася стояти посеред кімнати. В ідеальній сукні. Поруч з ідеальним порожнім місцем. Збою не було. Не було скандалу. Просто один ключовий модуль її Проєкту виявився з бекдором — він містив прихований, недокументований код, що міг перехопити керування.

Вона не розуміла, що цей недокументований код був насправді її гарантією. Що, видаливши цей код, вона отримала б Проєкт, здатний холоднокровно викреслити зі свого життя і її саму, коли вона стане «колишньою версією». У її системі координат це були різні речі: те — непотрібний баласт, а вона — центральний процесор. Вона не бачила, що для нього це була одна й та ж якість — людяність. І вона вимагала, щоб він від неї відмовився.

Аня не плакала. Вона сіла на диван, взяла телефон і видалила їхні спільні фото. Потім видалила його номер. Це був відкат системи. Холодний, беземоційний.

За кілька годин, усе ще у вечірній сукні, вона відкрила застосунок для знайомств. Зайшла в налаштування фільтрів. Зріст. Вік. Освіта. Вона прокрутила вниз і знайшла порожній рядок для ключових слів. Раніше вона його ігнорувала. Тепер вона повільно, по літерах, ввела туди нову, головну вимогу до майбутнього Проєкту:

«Без бекдора».