Хеппі Міл

Ольга стояла в черзі на АЗС з пістолетом у руці. Бензиновим. 95-м.

У другій руці — груди. Ліві. До них присмоктався тримісячний Ваня, пристебнутий якоюсь хитрою системою ременів, що перетворювала материнство на екстремальний спорт.

Бак показував 23 літри 38 копійок, коли Ваня вчепився зубами. У нього різалися зуби — в три місяці, бляха, як у акули. Ольга зойкнула і смикнулася. Пістолет вискочив. Бензин полився на асфальт.

- МАТИ! — заорав чоловік біля сусідньої колонки. — ТИ ЩО РОБИШ?!

Ольга дивилася, як райдужна калюжа розповзається під її кросівками за 10 тисяч (остання покупка з минулого життя, коли вона була людиною, а не молочною фермою).

Ваня відпустив сосок і заржав. Не засміявся — саме заржав, як маленький кінь. Від його реготу в нього з носа полізли бульбашки.

Ольга відчула, як у неї теж лізуть бульбашки. Тільки з очей. Вона стояла по щиколотки в бензині, з голими грудьми (Ваня стягнув футболку вниз), і ржала.

- Ви ненормальна? — спитав чоловік уже тихіше, відступаючи.

- ТАК! — крикнула Ольга. — Я НЕНОРМАЛЬНА!

Це було звільненням. Ніби вона нарешті зізналася в тому, що приховувала. Вона — ненормальна мати, яка заправляється з дитиною на грудях. Яка вчора їла суп прямо з каструлі, стоячи над раковиною, бо Ваня спав тільки у вертикальному положенні. Яка тиждень не мила голову і пахне як…

Як молоко і бензин.

Свята корова на нафтовій голці.

До них підбіг охоронець. Молодий, з прищами. Побачив груди Ольги, почервонів, відвернувся.

- Е… треба… це… пожежних…

- Не треба, — сказала Ольга, заправляючи груди назад. Ваня обурився, але вона сунула йому палець. Він присмоктався до пальця з ентузіазмом п’явки. — У мене є пісок у багажнику. Дитячий. Для пісочниці.

Вона дістала пакет. Висипала пісок на калюжу. Пісок був з блискітками — «чарівний», як обіцяла упаковка. Тепер бензинова калюжа виблискувала, як дискотека в пеклі.

Чоловік біля сусідньої колонки підійшов ближче. Тепер він дивився на неї не зі страхом, а з цікавістю. Як на тварину в зоопарку. Рідкісну. Вимираючу.

- Перший? — кивнув він на Ваню.

- Третій, — збрехала Ольга. Просто щоб побачити, як у нього відвисне щелепа.

Відвисла.

Ваня виплюнув палець і сказав:

- Агу.

Але прозвучало це як «Fuck you».

Ольга розплатилася за бензин (і за пролитий теж). Сіла в машину. В салоні смерділо: підгузок, прокисле молоко, залишки банана триденної давності, засохлі десь під сидінням.

І бензин. Тепер ще й бензин.

Вона завела мотор. У колонках грав Eminem. Ваня засмикався в такт. У нього було почуття ритму. В три місяці. Може, він стане музикантом. Або наркоманом. Або музикантом-наркоманом. Або бухгалтером, який по п’ятницях співає в караоке.

Ольга виїхала на трасу. Сонце било в лобове. Ваня жував свою ногу (як він взагалі її дістав?). На світлофорі вона подивилася в дзеркало.

У неї на щоці був відбиток Ваниної долоньки. Бензинової. Блискучої від піску.

Вона виглядала як воїн. Або як клоун. Або як воїн-клоун. Або як мати.

Все разом.

Вона включила поворотник наліво, хоча дім був направо. Бо зліва був McDonald’s. І їй хотілося картоплі. Прямо зараз. Більше, ніж бути хорошою матір’ю. Більше, ніж бути нормальною. Більше, ніж бути.

Просто картоплі.

Ваня заснув, все ще тримаючи ногу в роті. Святий немовля-акробат.

Ольга під’їхала до віконця МакАвто.

- Ласкаво просимо до McDonald’s, — сказав підліток у навушнику. — Що будете замовляти?

- Велику картоплю, — сказала Ольга. — І… щастя. Якщо є.

Підліток помовчав.

- Хеппі Міл?

- Так, — сказала Ольга. — Саме це. Хеппі бляхський Міл.

І заплакала. І засміялася. Одночасно.