Архітектор кохання
- страх близькості
- внутрішній саботаж
- вразливість
- провина як зброя
- потреба бути побаченим
Олексій був геніальним архітектором. Тільки будував він не будівлі, а світи для інших. Він умів слухати. Не так, як слухають інші — чемно киваючи й чекаючи своєї черги заговорити. Він слухав усім своїм єством, наче був археологом, а душа іншої людини — невідомою гробницею, повною скарбів.
Він запам’ятовував усе. Випадково обронену фразу про те, що в дитинстві вона мріяла стати капітаном корабля. Те, як у кондитерській вона щоразу брала той самий, кумедний лимонний кекс. Дешевий пластиковий брелок у вигляді кита, який вона причепила до ключів, бо «він смішний».
Із цього «сміття», з цих забутих дрібниць він будував для неї світ.
Він міг серед ночі розбудити її, аби поїхати до річки, «бо сьогодні вітер капітанський». Він міг об’їхати пів міста в пошуках того кекса, бо «день без нього прожито марно». А якось він довго й серйозно розповідав їй вигадану історію про те, як її пластиковий кит проплив усі океани, щоб знайти свою господарку.
І вона слухала, сміялася й закохувалася. Закохувалася не стільки в нього, скільки у версію себе, яку він їй показував. У ту жінку, чиї найдрібніші риси набували в його світі ваги й сенсу. Поруч із ним вона відчувала себе не просто коханою. Вона відчувала себе поміченою.
Полум’я пристрасті здіймалося до небес. І на цій вершині, в сяйві всепоглинаючого полум’я, вони обидва були засліплені. Бо доки горить вогонь, ніхто не дивиться на дрова.
Але будь-яке полум’я колись згасає. Коли палац добудовано й феєрверк здачі проєкту відгримів, настає буденність.
Та буденність, у якій двоє людей просто сидять поруч і п’ють чай. У цій буденності архітектура більше не потрібна. У ній треба було просто бути. А от цього Олексій не вмів.
Бо він панічно боявся, що в цій буденності, коли розвіється дим його грандіозних конструкцій, жінка нарешті гляне на нього. По-справжньому. Не на архітектора, не на археолога, не на чарівника. А на самого Олексія.
І побачить там… нічого особливого.
Не монстра. Не лиходія. Значно гірше. Звичайну, втомлену людину. Людину зі своїми страхами, маленькими слабкостями й звичками. Людину, яка не знає відповідей на всі питання. Яка іноді хоче помовчати, бо просто виснажилася.
Розвінчання для нього було рівнозначне смерті. Його найбільший страх полягав не у тому, що його покинуть, а в тому, що його роздивляться й ввічливо скажуть: «А, то ось ти який. Зрозуміло».
Тому щойно полум’я починало слабшати, щойно нависала загроза такого викриття, він сам запускав демонтаж палацу. Ставав холодним, прискіпливим, провокував сварки. Він вигадував причину, щоб піти.
Він починав руйнувати. Повільно, холодно й методично.
Він переставав помічати її унікальність і бачив лише вади. Та сама мрія про корабель у його переказі перетворювалася на «дитячу наївність». Лимонний кекс — на «дурну звичку». А якось під час сварки він із холодною усмішкою кинув їй:
— Та про що з тобою взагалі говорити, якщо вершина твого щастя — пластиковий кит?
Він брав ті самі скарби, які сам колись витяг на світ, і перетворював їх на зброю проти неї. Він робив це, щоб вона сама повірила у власну «незначущість».
Так було простіше. Так уся провина падала на неї.
Він завжди йшов першим. А вона залишалася серед руїн, у сльозах перебирала уламки свого чарівного світу й намагалася збагнути, в який момент усе зіпсувала.
Він залишав її з провиною, щоб ніхто ніколи не здогадався про його страх.