Вася сидів на унітазі вже двадцять хвилин, хоча всі свої справи закінчив ще на третій. Просто там, за дверима, на кухні сиділа Марина й чекала на нього для «важливої розмови».

«Важлива розмова» - це коли пизда. Вася це знав. За вісім років шлюбу він вивчив її інтонації, як абетку Морзе. «Васю, поговорити треба» - це про гроші. «Васильку, присядь» - його мати знову щось сказала. А ось «Нам треба поговорити. Це важливо» - це кінець.

Він намагався срати тихіше. Дурна думка, але раптом вона вирішить, що він помер там, і розмова відкладеться?

Телефон. Треба зависнути в телефоні. Він відкрив інстаграм. Перше фото - Ленка з офісу з якимось хмирем на Мальдівах. «Найкращий день у моєму житті». Сука. Гортати далі. Реклама курсу «Як заробити мільйон». Гортати. Котики. Не допомагає.

Вася спробував пригадати, що він зробив не так. Вчора прийшов вчасно. Позавчора теж. На вихідні їздили до її батьків, він навіть не набрався з тестем. На річницю подарував сережки - не ті, що хотіла, але схожі і втричі дешевші. Вона посміхнулася. Начебто щиро.

Може, вона вагітна? Ні, блін, вони ж запобігають. Хоча з їхнім-то методом… Вася уявив себе з коляскою і відчув, як шлунок провалився десь у район колін.

Або вона когось зустріла? Ось цього хмиря з фотками із спортзалу, який лайкає всі її фото? Вася відкрив її інсту. Останнє фото - три дні тому, їхній кіт. 47 лайків. Хмир лайкнув. Сука!

- Васю, ти там помер? - голос Марини крізь двері.

- Ні-а! Зараз!

Треба виходити. Але ноги не йдуть. Вони прямо фізично не хочуть вставати з унітаза. Розумні ноги. Вони знають, що там, за дверима - кінець звичного життя. Там Марина скаже щось, після чого все зміниться.

Вася спустив воду. Для переконливості - вдруге. Помив руки. Подивився в дзеркало. Звичайне обличчя. Негомляне. Втомлене. Нічого особливого. Цікаво, це обличчя людини, яку кидають, чи людини, яка стане батьком?

Він вийшов.

Марина сиділа за столом. Перед нею - дві горнятка чаю. Вона завжди робила чай для важливих розмов. Типу якщо з чаєм, то це не сварка, а «конструктивний діалог». Хуйня це все.

- Сідай, - сказала вона.

Вася сів. Чай був з бергамотом. Він ненавидів бергамот, але пив вже вісім років. Бо на початку стосунків сказав, що любить. Щоб справити враження. Дебіл.

- Васю, - почала Марина й замовкла.

У неї смикалося ліве око. Поганий знак. Дуже поганий. Вася вчепився в горнятко, як у рятівний круг.

- Васю, - сказала вона тихо. - Ти щасливий?

Вася закашлявся чаєм. Це було гірше, ніж про гроші. Гірше, ніж про зраду. Це було питання, на яке у нього не було заготовленої відповіді.

- Ну… нормально ж все, - пробурмотів він. - Робота є. Квартира. Ти ось…

- Я не про «нормально», - перебила вона. - Я про щастя. Я дивлюся на нас, Васю. Ми як два роботи. Встали, поїли, робота, серіал, сон. Ми навіть сваримося за розкладом. Я дивлюся на тебе і бачу, що тобі все одно. Ти просто терпиш. Мене, роботу, цей чай…

Вася хотів заперечити. Сказати, що він не терпить, що так живуть усі. Що Ленка на Мальдівах теж, напевно, сереться зі своїм хмирем через те, хто забув купити сонцезахисний крем.

Але він промовчав. Бо Марина дивилася на нього не як дружина, яка хоче попилити. А як людина, яка дуже втомилася бути самотньою вдвох.

- Я зустріла іншого, - сказала б вона в дешевому серіалі.

- Я хочу розлучитися, - сказала б вона в драмі.

- Я просто не хочу так здохнути, Васю, - сказала Марина. - У цій байдужості. Я хочу, щоб ми або прокинулися, або розійшлися. Бо це - не життя. Це просто очікування кінця.

Вона відсунула своє горнятко.

- Скажи мені чесно. Ти взагалі мене бачиш? - запитала вона. - Чи я для тебе просто функція «дружина», яка лежить поруч і іноді дратує?

Вася завмер. Питання було величезним, гострим і нестерпно небезпечним. Якщо на нього відповісти чесно, то доведеться визнати, що він не бачить ні її, ні себе вже років п’ять. Доведеться визнати, що все їхнє життя - це декорація. А якщо визнати, то треба щось міняти.

Всередині Васі завила сирена тривоги. Це було занадто складно. Занадто страшно.

Він подивився на Марину. У неї тремтіли губи. Вона чекала. Вона давала йому шанс усе зламати або все полагодити.

Вася зробив вибір.

Він простягнув руку й узяв горнятко з чаєм. З тим самим чаєм з бергамотом, який ненавидів. Зробив великий ковток. Гаряча рідина, що пахла одеколоном, обпекла горло, але він навіть не скривився. Це був смак стабільності. Смак безпеки.

- Марино, ну що ти починаєш? - сказав він своїм найспокійнішим, «чоловічим» голосом. - Нормально ж все. Втомилася просто. Я тебе люблю, ти ж знаєш.

За вікном, стукаючи у скло, починався дощ.