Моє життя до неї було відполірованою до блиску однокористувацькою грою. Я знав свою мапу напам’ять: сіра гілка метро, гулкий опен-спейс офісу, три знайомі бари, де по п’ятницях міняли меню. Моє дерево навичок давно було прокачане до абсурду: «Сарказм» - 100 рівень, «Мистецтво непроникного обличчя» - експерт, «Здатність відрізнити хороший віскі від поганого» - майстер.

Я був непоганим гравцем. Виконував щоденні квести «Дедлайн», «Вижити на нараді» та «Зобразити інтерес». Збирав лут у вигляді зарплати. Інколи брався за побічні місії на кшталт «Сходити на побачення», «З’їздити до батьків». Але я завжди відчував невидимі стіни, що обрізали мапу, і знав, що за ними нічого немає. Я був своїм власним, передбачуваним персонажем у власному світі.

А потім у мою сесію врвалася вона. Без запрошення, без попередження. Просто з’явилася на моїй мапі, і світ навколо почав перемальовуватися в реальному часі.

Це було оновлення, що відкриває прихований контент. Виявилося, що я блукав увесь цей час лише стартовою локацією. Виявилося, що моя гра від початку була кооперативною, просто я грав у неї один, не знаючи, що в головному меню є друга, неактивна кнопка.

З нею моя карта світу вибухнула. Похмурий сквер біля дому виявився локацією з рідкісними артефактами у вигляді чотирилистої конюшини. Нічне місто з набору ліхтарів перетворилося на квестову зону з пошуком сузір’їв у небі. Виявилося, що в моєму дереві навичок були цілі гілки, про які я не здогадувався, бо вони сяяли сірим написом: «Потрібен другий гравець».

Раптом я виявив у себе прокачані скіли «Говорити про будь-яку дурницю так, ніби це рятує світ», «Сміятися до сліз». Відкрив талант «Розуміти її настрій за вигином брови». Отримав ачивку «Мовчати удвох так, ніби слухаєш найкращу музику у світі».

Вона не витягла мене. Вона дала мені ключ від усіх дверей усередині мене самого. Я не став іншою людиною. Я став собою в роздільній здатності 8К. Я був тією ж програмою, але запущеною на зовсім новому, потужному залізі, і мій код нарешті перестав гальмувати.

А потім… Потім у кутку екрана просто з’явився напис: «Гравець 2 покинув гру».

Жодного вибуху, жодної драми. Просто технічне повідомлення.

І світ не просто схлопнувся. Він вивернувся навиворіт. Усі ті величезні, сяйні локації, які ми відкрили разом, лишилися на мапі. Але тепер я бачив їх так, як бачить привид свій колишній дім. Я міг дивитися, але не міг зайти. На вході до кожної висів невидимий замок з написом: «Для цього контенту потрібна група з двох гравців».

Я відкрив своє дерево навичок. Усі ці живі, яскраві таланти знову стали сірими й неактивними. «Говорити абсолютну нісенітницю» тепер закінчувалося лише незручним мовчанням. «Розуміти настрій» уперлося в стіну чужих облич.

І от тоді я зрозумів, що таке справжній біль.

Я тужив не за нею. Точніше, не лише за нею. Я вмирав від туги за тією версією себе, яка була доступна тільки в кооперативному режимі. Я був туристом у руїнах власного потенціалу. Я ходив вулицями й бачив привида - не її, а себе. Того себе. Того хлопця, який умів бачити сузір’я у калюжі.

Друзі казали: «Знайди іншого гравця». Вони не розуміли. Річ не в тому, аби заповнити порожній слот у команді. Річ у тому, що та конкретна версія гри з тим унікальним патчем більше ніколи не запуститься. Будь-який інший гравець - це буде інша гра. Можливо, хороша. Але інша.

Інколи пізно вночі я відкриваю своє головне меню. Проходжу квести, качаю свій похмурий «Сарказм» до 101-го рівня. А потім мій погляд падає на неї. На ту саму кнопку в кутку екрана. Вона досі там. Сіра, неактивна, мов давній шрам.

Кнопка з написом «Режим для двох».

І я розумію, що пекло - це не коли ти граєш сам. Пекло - це коли ти граєш сам, але всім своїм єством пам’ятаєш, яке це - грати удвох.