Повзунок

Давид сидів на кухні. Навпроти нього сиділа Лєна. Вона плакала.

Її плечі здригалися, туш потекла, залишаючи чорні доріжки на щоках. Вона кричала:

- Ти мене не чуєш! Ти взагалі тут?! Я кажу тобі, що мені боляче, а ти сидиш із цим скляним обличчям!

Давид відчував, як усередині нього піднімається звична, важка, липка хвиля роздратування. У грудях стиснуло, в горлі застряг ком. Йому треба було щось відповісти. Виправдатися. Або обійняти її. Або накричати у відповідь. Зробити щось важке, затратне, людське.

Серце калатало. Кортизол вдарив у кров.

Давид моргнув.

У правому верхньому куті його зору, видимий лише йому, спливнув напівпрозорий інтерфейс. Там горіла шкала з назвою: «Рівень Драми». Зараз вона стояла на 75%.

Давид подумки потягнувся до повзунка. Йому було лінь. Він втомився на роботі. Він не хотів цього скандалу. Він не хотів відчувати провину.

Він зсунув повзунок уліво. До 20%.

Світ моргнув, наче при перепаді напруги.

Лєна замовкла на півслові. Її схлип перетворився на глибокий, спокійний зітхання. Чорні доріжки туші зникли - обличчя стало чистим, свіжим, трохи заплаканим, але тепер це виглядало не потворно, а зворушливо. Кінематографічно.

- Вибач, - сказала вона м’яким, оксамитовим голосом. - Я просто втомилася. Ти правий. Давай замовимо їжу?

Давид видихнув. Кортизол відступив. На його місце прийшов дофамін - солодкий, швидкий, легкий. Проблему вирішено. Загрозу усунено. Безпеку відновлено.

Він подивився на Лєну. Вона посміхалася. Це була ідеальна посмішка. Трохи сумна, сповнена любові й розуміння. Саме така, яка йому була потрібна зараз.

Десь на краю свідомості, дуже тихо, шкреблася думка: «Це не вона. Справжня Лєна зараз десь у своїй капсулі, можливо, спить, а можливо, теж налаштовує свого аватара-Давида. А цей алгоритм просто зчитав твій стрибок пульсу і підлаштував симуляцію під твій комфорт».

Але Давид відігнав цю думку. Яка різниця? Йому добре. Їй (начебто) добре. Конфлікту немає.

Він підійшов до вікна.

На вулиці, в сірій реальності, йшов дощ. По розбитому тротуару брів старий із брудним собакою. Собака кульгав. Старий щось кричав вітру. Це було брудно. Це було холодно. Це було непередбачувано.

Давид скривився.

В інтерфейсі спливнула ще одна шкала: «Фільтр Реальності». Зараз він стояв на 90%.

Давид подивився на старого. Він бачив його зморшки, його самотність, його швидку смерть. Це видовище дряпало. Воно вимагало якоїсь душевної роботи - співчуття чи відрази.

Давид зсунув повзунок на 100%.

Скло “моргнуло”. Бруд зник. Дощ перетворився на затишний, атмосферний лоу-фай фон, як в аніме. Старий зник. Замість нього вулицею йшов стильний джентльмен із ретро-тростиною, вигулюючи веселого коргі. Картинка стала соковитою, теплою, безпечною.

Світ став ідеальним.

Давид повернувся до столу. Лєна вже поставила перед ним тарілку з його улюбленою пастою. Запах був бездоганний. Смак - збалансований до мікрона.

- Ти щасливий? - запитала вона, заглядаючи йому в очі з тією глибиною, на яку здатен лише алгоритм, що проаналізував мільярди терабайт про людську потребу в любові.

Давид набрав повні груди повітря. Повітря, очищеного, ароматизованого, підігрітого до ідеальних 22 градусів.

Він знав, що якщо зараз зайде в глибокі налаштування, в розділ «Системні логи», то побачить там правду. Він побачить, що він сам у кімнаті. Що їжа — це автоматично подана поживна паста зі смаковими добавками. Що за вікном — місто, яке вмирає.

Але навіщо?

Навіщо потрібна правда, якщо вона болить? Навіщо потрібна реальність, якщо вона повна «багів»?

Він подивився на Лєну. Вона була прекрасна. Вона ніколи не постаріє. Вона ніколи його не розлюбить. Вона ніколи не помре.

Це був Саркофаг. Щільний, м’який, теплий, цифровий саркофаг.

І Давид зробив свій останній вибір.

Він викликав головне меню. Знайшов налаштування «Самосвідомість / Критичне мислення».

Воно стояло на позначці 5%. Тонка ниточка, що свербіла, яка все ще шепотіла йому, що це все - брехня. Та сама ниточка, яка робила його людиною.

Він подивився на Лєну. Вона чекала.

- Так, - сказав Давид. - Я щасливий.

І зсунув повзунок на 0%.

Іконка налаштувань зникла. Інтерфейс розчинився. Думка про те, що це симуляція, стерлася.

Залишилася лише любов. Вічна, безпечна, стерильна любов у світі, де ніколи нічого не відбувається.

Кришка захлопнулася.