Пластир для душі

Ти сидиш у своєму звичному кабінеті чи квартирі. За вікном — сірий світ. Усередині — свербіж. І неприємна, ниюча порожнеча, ніби в тобі відкрита рана. Вона вимагає уваги. Вона кричить: «Щось не так! Терміново щось роби!»

І саме тоді з’являється Він. Наш внутрішній Прораб. Спеціаліст із будівництва невидимих фортець, головний архітектор неіснуючих світів. Майстер на всі руки, постачальник ілюзій. Він хапається за перше-ліпше «якби» — «якби я був струнким/заможним/розумним/красивим…», витягує деталі з минулого чи майбутнього й починає будувати.

Цеглинка за цеглинкою. Поверх за поверхом. Повітряний, але до болю реальний у твоєму сприйнятті палац із власних фантазій. Це не мрія, це втеча. Грандіозна, велична, така, що йде вглиб свідомості, де ти — архітектор власного, неіснуючого раю.

Кожен поверх цього замку — це ти, тільки кращий. Там ти не мнєшся, не сумніваєшся, не провалюєшся. Там ти — головний герой, який нічого не забуває, нікуди не спізнюється і завжди знає, що зробити й що сказати.

Мозок накладає пластир на власну ниючу реальність. І о диво — біль притуплюється, порожнеча заповнюється. На якийсь час ти занурюєшся в цей яскравий, вигаданий світ. Стоїш на вершині, в обіймах ідеального партнера, з пачками грошей у руках. Це наркоз, що вводиться прямо в звивини. На кілька митей біль відступає, і настає полегшення.

Біль від усвідомлення власних проблем вщухає. Ти пливеш у цьому дурмані, певний, що ще трохи — і ти зійдеш із трапа уявного літака прямо в нове, бездоганне життя. Усі проблеми заклеєні, усі сумніви приглушені. Пластир тримається.

Та дія саморобного наркотику закінчується — і ти з оглушливим тріском летиш донизу. З висоти повітряного замку назад туди, де й був. Лише тепер там ще більше гіркоти. І знову ти сидиш серед руїн.

Ми зводимо повітряні замки, які руйнуються під власною вагою, і щоразу знову відчуваємо ту ж саму біль. Нам би перейти до дії, але нам страшно: реальність схожа на мінне поле. Крок не туди — і рвоне. Наслідки, відповідальність, ризик провалу. Або, що ще страшніше, ризик успіху, який теж вимагатиме нового напруження. Там, за межами звичного болота, усе невідоме.

Тому ми обираємо знайомий біль самообману. Віддаємо перевагу страждати у затишному світі ілюзій, аніж ризикнути й вийти назовні. Бо раптом там, за межами болота, живуть дракони.

Отже, наші мрії — не компас. Вони — знеболювальний пластир. Він тимчасово глушить біль від того, що ми не живемо так, як хотіли. Але дія закінчується, рана ноїть ще сильніше, і нам потрібен новий пластир — іще яскравіший, іще міцніший. І так по колу.

І доти, доки ми не визнаємо, що цей цикл — нескінченне самокатування, доки не зірвемо цей клятий пластир, не поглянемо на рану без страху й не почнемо діяти — не в голові, а по-справжньому — ми приречені бігати цим колом. Від ілюзії до гіркоти, від гіркоти до нової ілюзії. Бо пластир не лікує. Лікує дія. І це найгіркіша, але й найвизвольніша правда.