Марк закінчив останнє соло. Пальці, мов дресировані тварини, пробігли по грифу, взяли фінальний, стогнучий бенд і завмерли. Секундна тиша вибухнула ревом натовпу. У світлі прожекторів він бачив сотні піднятих рук, розкриті в крику роти, обличчя, що блищали потом і захватом. Вони отримали те, за чим прийшли. Він дав їм це.

Він професійно всміхнувся, кивнув іншим музикантам і вклонився. Класичний фінал. Десятий концерт за дванадцять днів. Завтра - переїзд в інше місто і знову те саме.

Він пішов за лаштунки, і гул у вухах повільно змінився гулом кондиціонера. Хтось простягнув йому пляшку води, хтось поплескав по плечу. «Ти був вогонь, старий! Просто вогонь!»

Марк кивнув. Він знав. Технічно все було бездоганно. Кожна нота на своєму місці. Кожна пауза вивірена. Але всередині, там, де колись вирував той самий вогонь, залишився лише холодний, чистий попіл.

Він сів на ящик з апаратурою і заплющив очі. Згадав, як усе починалося. Свою першу гітару - дешеву, фанерну, з кривим грифом і деренчливими струнами. Він купив її на гроші, зекономлені на шкільних обідах. Він не вмів грати. Він не знав акордів. Але коли вперше провів по струнах, і гітара видала свій незграбний, та живий звук, він відчув це. Удар струму. Чаклунство. Він знайшов свою мову.

Він не звернув.

Він не пішов до університету, як хотіли батьки. Він не знайшов «нормальної роботи». Він грав у брудних барах, де тхнуло пролитим пивом і відчаєм. Він спав у старому фургоні, харчувався розчинною локшиною і носив одні й ті самі джинси місяцями. І він був абсолютно, безмежно щасливим. Кожен концерт був сповіддю. Кожна пісня - історією, яку він мусив розповісти. Він не грав музику. Він був нею.

Він не зрадив мрію. Він віддав їй усе. І мрія перемогла.

Прийшли контракти, альбоми, ротації на радіо. Прийшли гроші. Фургон змінився комфортним туровим автобусом. Брудні бари - пристойними клубами та концертними залами. Деренчлива гітара - колекцією дорогих, ідеально налаштованих інструментів.

Але десь у дорозі чаклунство випарувалося.

Сповідь стала роботою. Пісні - набором треків у сет-листі, який не можна міняти. Живий нерв виступу перетворився на відточену механіку шоу. Він більше не розповідав історії. Він надавав послугу. Якісну, професійну, але послугу.

Мрія, за яку він так боровся, виявилася пасткою з позолоченими ґратами. Він отримав усе, чого хотів. І втратив усе, що мав.

Марк розплющив очі. Промоутер уже обговорював з менеджером деталі завтрашнього саундчеку. Пора було збирати інструменти. Він підійшов до свого головного інструмента - гітари, зробленої на замовлення, що коштувала, як непоганий автомобіль. Він провів рукою по її лакованому, бездоганному корпусу. Вона була ідеальною. І зовсім мертвою. Просто гарний шмат дерева й металу.

Повернувшись пізно вночі до порожнього готельного номера, він не став вмикати світло. Підійшов до вікна і подивився на вогні чужого міста. Там, унизу, тисячі людей жили своїм життям. Ходили на роботу, яку, можливо, ненавиділи. Мріяли про щось інше. Може, про таке життя, як у нього.

Він гірко всміхнувся.

Потім він підійшов до старого, потертого гітарного чохла, який возив із собою як талісман і який техніки весь час хотіли викинути. Він розкрив його. Усередині, в потертій бархатній підкладці, лежала вона. Та сама, перша. Фанерна, з кривим грифом. Одна струна на ній давно луснула.

Він не діставав її багато років.

Він сів на підлогу, взяв її до рук. Вона була незручною, чужою після його ідеальних інструментів. Він обережно, майже з острахом, торкнувся струн.

Гітара видала глухий, розладнаний, жалюгідний звук.

Але Марк слухав не його. Він слухав те, що було за ним. Луну старої кімнати. Присмак дешевої кави. Відчуття надії, такої величезної, що вона не вміщалася в грудях.

Він сидів у темряві готельного номера, на вершині своєї здійсненої мрії, і вперше за довгі роки відчув не порожнечу. А тихий, нестерпний біль. Біль за тим хлопцем, який ще не знав, що найстрашніше - це не програти в боротьбі за мрію, а перемогти.