Колекціонер

Він жив у залі очікування. Не в реальному, а в тому, що вибудував у власній голові. Йому здавалося, що справжнє життя ще не почалося, а теперішнє — довгий пролог, у якому його рейс постійно переносять. Він сидів там і дивився крізь каламутне скло на злітну смугу, де літаки інших людей — яскраві, стрімкі, повні вогнів — один за одним злітали в небо.

Кожен чужий успіх різав по живому. Щоб не зійти з розуму, він вигадав спосіб перевернути гру: почав збирати чужі недоліки, аби з приниженого пасажира перетворитися на всевидячого суддю. Вранці він відкривав телефон, і екран ставав тим самим мутним склом. Ось однокласник викладає фото з марафону — щасливий, спітнілий, з медаллю. Він обережно зберігав цей кадр. Експонат №347: «Щастя, доступне тим, кому пощастило з генетикою». Ось знайома святкує річницю зі свічками та десертом. Експонат №512: «Любов, знята на показ». Ось колега радіє підвищенню. Експонат №784: «Кар’єра для тих, хто вміє підлизуватись».

Роль судді дуже швидко стала його єдиною оптикою. Вона проросла всюди, як пліснява. Коли друзі кликали його на каву, а він відмовлявся, їхня коротка пауза, їхнє ввічливе «ну, якось іншим разом» — і він уже виносить вирок. Експонат №921: «Мене запросили, але не наполягали. Їхня дружба — бутафорія».

Ця гірка «правота» була і фундаментом його в’язниці, і її головним охоронцем.

Розмова з ним нагадувала допит, про який не попередили. Твоя радість, твоя буденна історія миттю ставала доказом твоєї нібито поверховості. Він не слухав — він сканував, шукав у словах ту найменшу зазубрину, що дасть йому право винести вирок.

Його мовчання не було тишею — це була пауза судді перед озвученням рішення. Люди, потрапляючи в цю атмосферу, інстинктивно ставали в оборону, самі не розуміючи, від чого захищаються. Вони говорили тихіше, ніби боялися порушити порядок у залі суду. Ховали усмішку, як ховають головний речовий доказ. А згодом просто переставали повертатися.

Він бачив, як вони відходять, і ставив позначку в блокноті. Експонат №2404: «Натовп завжди тікає від правди».

Того вечора все було як завжди. Тиша. Ідеальний експонат, що підтверджує: ти нікому не потрібен. Він сидів на кухні й майже насолоджувався стерильністю свого світу та непохитністю власної правоти.

Поки за стіною не завила дриль.

Грубо, настирливо, без найменшої поваги до його тиші. Перша реакція — звичне, зручне роздратування. «Навіть удома немає спокою. Світ ворожий». Він уже приготувався розкласти це відчуття по поличках і додати до колекції.

Та дриль не вмовкала. Вона вгризалася в бетон, і звук був настільки живим, настільки безсоромно реальним, що його неможливо було висушити й перетворити на експонат. Слухаючи цей упертий, роботящий шум, він раптом збагнув просту річ.

За стіною хтось не чекає, не зберігає образи, не обговорює, чи справедливий світ. Хтось просто робить дірку. Гучну, криву, пилюкувату дірку. Бо йому зараз потрібна полиця.

Думка була такою простою, що мозок, звиклий до складних конструкцій образ, на мить завис. На одній шальці терезів — він із гігантською колекцією засушених доказів, чому нічого не вдасться. На іншій — людина за стіною, яка просто свердлить отвір.

Дриль стихла.

І в цій тиші він уперше відчув себе не правим, а порожнім. Його колекція, усі безцінні експонати розсипалися на пил.

Він глянув на свої руки, що лежали на столі, і йому здалося, що вони пахнуть не милом, а старим архівним папером.

А потім він почув, як у раковині з крана зірвалася та впала одна-єдина крапля. І звук цього падіння був схожий на постріл стартового пістолета.