Гра в кістки на карті істини

Старий бібліотекар Ілай все життя збирав слова. Його величезний зал, Храм Вказівників, йшов склепіннями в небо. На тисячах полиць лежали сувої з найкрасивішими істинами, коли-небудь знайденими людством. Там були трактати про Милосердя, томи про Всесвітню Любов, гімни Братству та інструкції з досягнення Нірвани.

Ілай берігся їх, здував пил і вірив, що це - головний скарб світу.

Одного разу важкі дубові двері Храму розчахнулися від удару ногою. До залу увійшов Воїн. Його обладунки були в копоті, меч вищерблений, а в очах стояла така темрява, що паперові сторінки на столах, здавалося, почали згортатися від страху.

Воїн підійшов до Ілая, вихопив із його рук давній сувій із золотими літерами «Про святість життя» і жбурнув його в камін.

- Ти брехун, старий, - хрипко сказав Воїн. - І всі твої книги - брехня.

Ілай спокійно подивився на вогонь, що пожирав пергамент.

- Чому ти так вирішив? - тихо спитав він.

- Тому що я йду з вулиці. Там, за твоїми стінами, люди ріжуть одне одного за шматок хліба. Вони зраджують друзів заради золота. Я бачив, як людина читала молитву про співчуття, а потім штурхнула безпритульного пса. Твої «мільйони прекрасних слів» не працюють.

Воїн схопив ще одну книгу - «Трактат про Вічний Спокій» - і заніс руку, щоб жбурнути її в стіну.

- Зачекай, - зупинив його Ілай. Бібліотекар підвівся, підійшов до шафи й дістав звідти стару карту. На ній стрілками було намальовано шлях до гори з джерелом живої води. - Скажи мені, якщо ти лизатимеш цей папір, ти вгамуєш спрагу?

Воїн насупився:

- Ти тримаєш мене за дурня? Звісно, ні.

- Саме так. Люди переплутали Карту і Територію. Ці книги - не ліки, а лише рецепти. Людство віками займається тим, що поклоняється знакам, замість того щоб іти за стрілками. Воно вчить слова напам’ять, цитує їх, будує навколо них храми й ідеології, сперечається про точність формулювань. Воно жує паперове меню, вважаючи, що з’їло обід, і залишається голодним.

Ілай замовк, очікуючи, що Воїн зрозуміє глибину метафори. У залі повисла тиша. Але це не була дзвінка тиша істини. Це була тиша склепу.

Воїн подивився на старого. І раптом йому захотілося не вдарити його, а розсміятися.

- І все? - спитав Воїн. Голос його зірвався. - Ти думаєш, я прийшов сюди слухати твої виправдання? «Вони переплутали меню з обідом»… Та вони жерли цей папір не тому, що вони тупі, старий. А тому що більше нічого не було. Ти налаштував тисячі полиць із рецептами, але за п’ятдесят років не спік жодного шматка хліба. Ти просто торговець макулатурою.

Воїн розтиснув пальці. Книга з глухим стуком упала на підлогу. Вона впала криво, сторінки пом’ялися. Жодної величі. Просто сміття.

- Їсти хочеться, - сказав він у порожнечу. - Є в тебе що пожерти, хранитель мудрості? Чи ти харчуєшся тільки літерами?

- Хліб є, - розгублено відгукнувся Ілай і простягнув шматок черствого коржа.

Воїн угризся в нього. Він був твердий, як підошва. Воїн спробував відкусити, мало не зламав зуб, і його накрила дурна, недоречна злість на цей клятий сухар.

Він виплюнув хліб на підлогу.

- Ти що мені дав, діду? Цим убити можна!

У правому чоботі Воїна хлюпало. Це хлюпання бісило його вже три дні - кров упереміш із болотяною жижею.

- Дай сюди, - він вихопив у Ілая ту саму карту з джерелом живої води.

- Це ж карта до… - почав було старий.

- Це папір, - обірвав Воїн.

Він сів на підлогу й стягнув чобіт. Сморід ударив у ніс. Воїн перевернув чобіт і витрусив із нього брудну жижу. Потім розірвав карту надвоє, зім’яв щільний папір і заштовхав його на саме дно чобота - замість устілки.

- Хоч якась користь від твоєї карти, - буркнув він, натягуючи чобіт назад.

Він встав посеред залу. В одній руці меч, у чоботях - священний шлях до мудрості.

Він міг би зараз спалити бібліотеку. Міг би вбити старого.

Але він раптом зрозумів, що йому байдуже.

- Ілаю, - сказав він, не обертаючись.

- Так?

- Якщо я зараз доїм цей хліб і піду, залишивши тебе живим, я буду благородним героєм. Якщо я заридаю від катарсису - буду героєм, що кається. Якщо спалю все - буду лиходієм. Але знаєш, у чому проблема? Я відчуваю, що нічого не зміниться. Сюжет зміниться, а ми - ні. Я залишуся тим самим шматком м’яса в залізній банці, а ти - тим самим наляканим стариком.

Ілай повільно випрямився. Він подивився на свої полиці, забиті тисячами варіантів «як треба жити». І раптом плечі старого опустилися. З нього ніби випустили повітря, яке тримало його рівним і важливим.

- Ти правий, - сказав він звичайним, скрипучим голосом втомленої людини. - Я сиджу тут п’ятдесят років. Я бачив сотні таких, як ти. І щоразу я думав: «Ось зараз станеться щось важливе». Але потім вони йшли, а я залишався підмітати підлогу.

Воїн хмикнув. Він підійшов до найближчого столу, недбало змахнув із нього священні сувої на підлогу, звільняючи місце, й сів на край, гойдаючи ногами.

- І що будемо робити? - спитав він. - Драми не буде. Перетворення теж. Вечеряти мені розхотілося.

Ілай пошарив у кишені мантії й дістав два маленькі кубики зі слонової кістки.

- Ми можемо зіграти в кістки, - запропонував він. - Просто так. Не на душу, не на істину і навіть не на гроші.

- А який сенс?

- Жодного, - усміхнувся Ілай. - У цьому й принадність. Якщо ми гратимемо просто щоб вбити час, ми, принаймні, не брехатимемо одне одному, що вершимо велику справу.

Воїн відклав меч. Він витягнув із чобота зім’яту карту, розгладив її на стільниці - мокру, брудну, порвану.

- Давай на ній, - сказав він. - Щоб кістки не стукали голосно.

Вони почали грати.

За вікном займався світанок. Десь там руйнувалися імперії, народжувалися пророки, люди шукали сенси, страждали й писали нові книги. А в центрі залу сиділи двоє. Один був у крові, інший у пилу.

Воїн кинув кубики. Випало дві шістки.

- Ого, - сказав він байдуже. - Пощастило. Твоя черга, старий. Кидай.

І вони продовжили грати, поки сонце не залило зал, перетворивши пил у повітрі на золото, до якого нікому з них уже не було діла.