Декоратор

Спочатку ми — архітектори.

Ми народжуємося як дикий, непозначений краєвид. Десь — болото потаємних бажань, десь — урвища ірраціонального страху, десь — галявини чистої, безпричинної радості. Та дуже рано в нас прокидається внутрішній перфекціоніст із генеральним планом забудови.

Він не диктатор. Він — декоратор. Він займається терраформуванням особистості. Каже: «Це болото соромить. Осушити. Засипати гравієм “правильних принципів”. Тут зведемо виставковий павільйон “Мої Досягнення”». Він дивиться на колючий чагарник спонтанної злості й вирішує: «Неестетично. Викорчувати. На цьому місці посадимо ідеально підстрижену живу огорожу “Ввічливості та Стриманості”».

Так, п’ядь за п’яддю, дика природа душі перетворюється на ідеальний, стерильний сад каменів.

Потім ми стаємо екскурсоводами.

Ведемо людей стежками цього музею себе. З гордістю показуємо фасади, розповідаємо про гармонію й порядок. І ні за яких умов не зізнаємося, що наш бездоганний сад лежить на тонкій кірці застиглої лави, під якою все ще дихає дрімаючий вулкан.

У центрі саду ми встановлюємо головного ідола — гіпсову статую «Моя безпомилковість», покриту сусальним золотом.

Зрештою ми стаємо охоронцями. Зводимо довкола ідола невидиму стіну з «правил», «очікувань» та «меж».

Тож коли хтось випадково перетинає цей невидимий периметр, наша реакція непропорційна. Це паніка вартового, який почув у темряві тріск гілки й відкрив безладний вогонь, аби лише заглушити власний страх шумом.

Це паніка декоратора, в якого на очах зривають завісу. Бо варто заглянути за блискучу вивіску — і там виявиться не скарбниця, а дикий, непозначений ландшафт, який ми так відчайдушно намагалися забудувати.