Дефрагментація

Глєб висів догори ногами.

Світ перевернувся три секунди тому. До цього Глєб був успішним архітектором у костюмі за дві тисячі євро, який поспішав на зустріч, щоб презентувати макет сорокаповерхової голки.

Тепер Глєб був шматком плоті, затиснутим у пережованому металі «Ауді», який лежав у кюветі.

Ремінь безпеки вдавлювався в ключицю з ентузіазмом удава. Десь капало: дзинь… дзинь… дзинь… Бензин чи кров. Неважливо.

У Глєба була зламана нога. Він знав це, бо його кістка стирчала з штанини «Armani», як антена, що ловить сигнал Всесвіту.

Болю не було. Був тільки білий шум.

Глєб подивився в розбите лобове скло.

Там, рівно за п’ятдесят сантиметрів від його обличчя, у бруді кювета, гойдалась кульбаба. Вона виглядала як примарне світло. Вітер методично розбирав її ідеальну сферу.

І тут Глєба накрило.

Його мозок, звільнений ударом від усіх соціальних надбудов, раптом побачив усе разом.

Звиклий креслити прямі лінії, він тепер розрізняв ідеальну геометрію хаосу. Зім’ятий метал «Ауді» закручувався в спіралі Фібоначчі, стирчаща кістка створювала ідеальний золотий кут з горизонтом. Це була не аварія. Це був шедевр.

Він побачив себе, переламаного, розбитого, придавленого. Це була Смерть.

І в ту ж секунду він побачив, як сонячний промінь заломлюється в краплі бензину, створюючи веселку, якій позаздрив би Ван Гог. Це було Життя.

Вони не стояли в черзі. Вони не боролися. Вони трахалися.

Жах і Краса сплелися в один тугий вузол.

Глєб раптом зрозумів, що радіо все ще працює. З динаміка, вдавленого в панель, віщав бадьорий голос діджея:

«…а зараз для всіх закоханих — хіт сезону! Погнали!»

І заграла якась нестерпно пошла попса. «Я твоя малишка, пусі-джусі…»

У його світі це було б кощунством. Вмирати під «пусі-джусі» — це ганьба.

Але у світі, в який Глєб влетів через лобове скло, це було єдино вірним.

Ця ідіотська пісня була такою ж частиною Бога, як і його стирчаща кістка. Як і кульбаба.

Глєб відчув, як до горла підкочує сміх.

Це був не істеричний сміх. Це був регіт Будди, який нарешті зрозумів жарт.

Він висів у покореженій купі заліза, стікав кров’ю, слухав дурну музику і дивився на квітку.

Він був І жертвою аварії, І центром Всесвіту.

У цей момент до машини підбігли люди. Чиїсь руки тягнулися, хтось горлав: «Не чіпай, хребет!», хтось знімав на телефон.

Глєб дивився на них перевернутим поглядом. Вони були бліді, злякані, серйозні. Для них це була Трагедія. Тільки Трагедія.

«Дурні», — подумав Глєб з неймовірною ніжністю.

Він хотів сказати їм, що все гаразд. Що трагедії немає. Що є тільки густий, наваристий бульйон реальності, в якому плаває все разом. Що зламана кістка — це просто дизайн, а страх — це просто вібрація.

Він хотів крикнути: «Дивіться! Я вмираю, і я щасливий! Це одне й те саме!»

Але замість цього він булькнув кров’ю і сказав:

- Зробіть… голосніше.

- Що? — перепитав чоловік у кепці, нахиляючись до нього. — Тобі боляче?

Глєб заплющив очі. Світло кульбаби відбилося на сітківці. Серце билося рівно в такт з «пусі-джусі», а темрява накривала м’яко, як баси в дорогих навушниках.

- Мені… — прошепотів Глєб, відчуваючи, як сміх лоскоче легені. — Мені… смішно.

І відключився з усмішкою ідіота, що пізнав абсолют.