Автентичність
- самообман
- цифрова інтоксикація
- потреба бути побаченим
- перфекціонізм
Катя видалила інстаграм у вівторок, о 23:47.
Перед цим вона написала пост. Довго писала - чернетка, друга чернетка, третя. Треба було знайти правильні слова. Чесні, але не жалюгідні. Сміливі, але не зарозумілі. Вразливі, але не слабкі.
Вийшло так:
«Я йду. Не знаю, на скільки - може, назавжди. Останні місяці я відчуваю, що задихаюся. Щоранку прокидаюся і першим ділом тягнуся до телефону. Перевіряю лайки. Порівнюю себе. Фотографую сніданок замість того, щоб його їсти. Я більше не пам’ятаю, яка я насправді. Я пам’ятаю тільки, якою я маю виглядати.
Хочу спробувати жити. Просто жити. Без фільтрів, без рамок, без ваших очей на мені.
Дякую всім, хто був поруч. Я вас люблю. Але мені треба знайти себе».
Вона перечитала текст чотирнадцять разів. Змінила «задихаюся» на «втрачаю себе», потім повернула назад. Додала емодзі з серцем, прибрала. Додала знову.
Виклала.
Лягла спати. Не спала. О першій ночі не витримала і перевірила.
312 лайків.
О другій - 486.
Коментарі: «Катю, ти неймовірна. Це так сміливо». «Надихаєш! Сама давно думаю про це». «Бережи себе. Будемо чекати». «Королева. Справжня королева».
Катя читала і плакала. Від полегшення. Від вдячності. Від чогось ще, чому не могла дати назву, але що було схоже на оргазм.
До ранку пост набрав 847 лайків і 64 коментарі. Це був її найкращий результат за рік.
Вона видалила застосунок.
Перший день без інстаграму був дивним.
Катя прокинулася і потягнулася до телефону. Пальці самі знайшли місце, де була іконка. Порожнеча. Вона натиснула на порожнечу тричі, перш ніж згадала.
Снідала вівсянкою. Звичайною, не фотогенічною - залила окропом і з’їла з каструлі. Не сіла біля вікна, де світло. Не поклала поруч книжку й окуляри. Просто їла і дивилася в стіну.
Це було дивно. Наче сніданок не зараховувався.
Вийшла на вулицю. Листопад, сірість, калюжі. Побачила гарний клен і за звичкою полізла за телефоном. Зупинилася. Просто подивилася на клен. Він був мокрий, облізлий, і від цього якийсь чесний.
Катя стояла й дивилася на дерево цілу хвилину. Їй було ніяково. Поруч проходили люди, і вона не знала, куди подіти руки.
Увечері вона не знала, що робити. Раніше вона гортала стрічку. Тепер стрічка була недоступна. Вона відкрила ютуб, але там було нудно. Відкрила книжку, але не змогла зосередитися.
Лягла о десятій. У ліжку було тихо й порожньо. Думки метушилися, як мухи в банці.
Вона думала про те, що ніхто не знає, як вона провела цей день.
На третій день стало легше.
Катя прокинулася і не потягнулася до телефону. Просто лежала, дивилася в стелю. Тріщина йшла від кута до люстри, і Катя ніколи раніше її не помічала. Цікаво, давно вона там?
Снідала знову з каструлі. Цього разу рисову кашу. Без фото. Без свідків.
Каша була так собі. Трохи переварила. Але Катя з’їла і запила кавою. Кава теж була не ідеальна - пересмажена, з дешевої пачки.
Але все це було справжнє. Її справжній ранок, а не постановка.
Увечері вона сиділа біля вікна й дивилася, як темніє. Не знімала захід. Просто дивилася.
І їй було добре.
Уперше за довгий час - просто добре, без лайків, без підтвердження. Вона існувала і цього було достатньо.
На четвертий день вона завела телеграм-канал.
Це сталося само собою. Вона сиділа у ванній, дивилася на своє обличчя без макіяжу, з прищем на підборідді, з мішками під очима - і раптом захотіла поділитися.
Не похвалитися. Поділитися.
Це ж різні речі, правда?
Вона хотіла розповісти людям, як це - жити без інстаграму. Як дивно й страшно спочатку, а потім як тихо й добре.
Назвала канал «Без фільтрів».
Перший пост написала в туалеті, сидячи на унітазі:
«День четвертий без інстаграму. Я жива. Сьогодні вранці не нафарбувалася. Сиджу вдома в трусах і розтягнутій футболці. На кухні гора посуду. Я не збираюся її фоткати. Просто кажу: вона там є. Я не ідеальна. Я навіть не “гарно-неідеальна”. Я просто звичайна. І мені з цим ок».
Підписників було нуль.
До вечора стало сімнадцять. Це були подруги, яким вона скинула посилання.
«Катя, це так круто!» - написала Лєна. «Нарешті хтось чесний», - написала Маша.
Катя усміхнулася. Їй було приємно.
Через тиждень підписників стало 300.
Хтось репостнув. Потім ще хтось. Потім про неї написали в маленькому пабліку про усвідомленість.
Катя викладала щодня.
Фото немитого посуду: «Ось так виглядає моя раковина. Не буду брехати, що це “творчий безлад”. Це просто лінь».
Фото себе без макіяжу: «Це моє обличчя о 7 ранку. Так, мішки. Так, прищі. Я людина».
Фото холодильника: «Кетчуп, три яйця, зморщений огірок. Ось і весь мій “здоровий раціон”».
Людям подобалося.
«Нарешті жива людина!» «Ти така справжня, Кать» «Дивлюся на тебе і видихаю» «Чому в інсті всі не можуть бути такими?»
Катя читала коментарі перед сном. Їй було тепло.
Через місяць підписників стало 1200.
Катя помітила, що тепер вона прокидається і першим ділом перевіряє телеграм.
Вона помітила, що немитий посуд треба знімати при певному світлі. Не при будь-якому. Якщо зняти в темному кутку - просто брудно й неприємно. Якщо біля вікна, з боковим світлом - брудно, але художньо. Брудно з характером. Автентично-брудно.
Вона стала відсувати посуд від краю раковини, щоб у кадр потрапляла текстура стільниці. Дерев’яна стільниця додавала теплоти.
Вона стала купувати певну їжу. Не фотогенічну - навпаки, антифотогенічну. Пачка дошику на тлі обробної дошки - це висловлювання. Це сміливість. Це контркультура.
Зів’ялі квіти виглядали краще за свіжі.
Розкидані речі треба було розкидати правильно - щоб виглядало випадково, але при цьому читалося.
Катя навчилася робити макіяж «без макіяжу». Тон шкіри треба було вирівняти, але так, щоб непомітно. Консилер - трохи, тільки під очі, й розтушувати до невидимості. Туш - один шар, коричневу, не чорну. Чорна занадто помітна.
Це була ціла наука - виглядати так, ніби ти не стараєшся.
Одного разу Катя заплакала.
Це сталося ввечері, після дзвінка з мамою. Мама сказала щось образливе - як завжди, мимохідь, не зі зла, але боляче. Про вік. Про «коли вже нормальна робота». Про «а ось у Світи донька».
Катя сиділа на кухні й плакала.
І в якийсь момент дістала телефон.
Сльози були гарні. Очі блищали, ніс почервонів, але не потворно, а зворушливо.
Вона зняла себе.
Виклала з підписом: «Іноді накриває. Не прикидаюся, що все добре. Ось так це виглядає».
Пост набрав 400 лайків - рекорд каналу.
«Кать, обіймаю» «Дякую, що показуєш справжнє» «Ти сильна» «Реву разом з тобою»
Катя перечитувала коментарі три години.
Наступного ранку вона прокинулася з опухлим обличчям. Дзеркало показало їй жінку з запливлими очима, червоними плямами на щоках, із засохлою слиною в кутку рота.
Це було по-справжньому негарно. Не художньо, не зворушливо, не автентично. Просто - негарно.
Катя не стала це знімати.
Через три місяці в неї з’явився рекламодавець.
Органічна косметика. Маленький бренд, «для своїх».
Дівчина з бренду написала їй в особисті:
«Катя, привіт! Ми давно слідкуємо за твоїм каналом. Ти приголомшлива. Така справжня, жива. Це рідкість. Ми робимо косметику для тих, хто не ховається за фільтрами. Мінімальний склад, без хімії, без обману. Нам здається, ми збігаємося за цінностями. Можемо обговорити співпрацю?»
Катя погодилася.
Їй прислали набір: крем, тонік, сироватку. Все в крафтових баночках з рукописними етикетками.
Умови були прості: один пост зі згадкою. Чесний. «Ми не просимо брехати. Просто розкажи, як тобі. З усіма плюсами й мінусами».
Катя спробувала крем. Крем був нормальний. Не чарівний, не жахливий - нормальний.
Вона написала пост:
«Мені прислали косметику. Я не хотіла рекламувати нічого на цьому каналі - ви знаєте, я тут про чесність. Але ці хлопці самі за чесність. Крем норм. Не скажу, що перевернув моє життя - я не вірю в такі заяви. Але пахне приємно, вбирається швидко, обличчя не сушить. Якщо шукаєте щось просте й зрозуміле - може підійти».
Пост набрав 600 лайків.
Бренд був щасливий. Написали, що продажі зросли на 40% за день.
Катя отримала 20 тисяч.
Вона сиділа на кухні й дивилася на екран. Двадцять тисяч за один пост. За «чесність».
Їй стало ніяково, але вона не змогла зрозуміти, чому.
Через рік підписників стало 100 тисяч.
Катя більше не працювала в офісі. Вона була «блогером». Вона сама сміялася з цього слова, коли починала.
Тепер вона заробляла рекламою більше, ніж на колишній роботі.
Усе це - продаючи чесність.
Бренди писали їй щотижня. Усі хотіли «справжню дівчину». Катя стала вибагливою. Брала не всіх. Тільки тих, хто «збігається за цінностями».
Вона все ще викладала немитий посуд. Все ще знімала себе без макіяжу. Все ще писала про втому, самотність, тривогу.
Підписники все ще писали: «Ти така справжня».
І Катя все ще вірила, що це правда.