Це наш внутрішній, кишеньковий тиран. Маленький божевільний режисер, якому ми самі видали безлімітний бюджет і повну творчу свободу.

Він сидить у тебе в голові, схрестивши ніжки, й малює розкадровки майбутнього. Ось тут інші скажуть саме це. А я відповім ось так. Ідеальне світло, вивірені паузи. Він навіть підбирає пози до ще не відбутої розмови. Це його артхаусний фільм, його шедевр, де весь світ — слухняний акторський склад.

І в цьому є захоплива солодкість, правда? У мить, коли ти все «спроєктував», ти — бог цього картонного всесвіту. Ти відчуваєш, як нитки від усіх маріонеток сходяться у тебе в пальцях. Це п’янке відчуття контролю над хаосом. Ти будуєш кришталевий замок на хмарі й на секунду віриш, що він стоятиме вічно.

А потім завіса розсувається.

І виявляється, що у твоїх акторів є власна думка. Декорації хитає протяг реальності. Хтось забув репліку, хтось взагалі не прийшов на знімальний майданчик. І твій геніальний сценарій летить шкереберть.

І ось тут починається найсмішніше і найтрагічніше. Злиться не розум, не логіка. Злиться саме цей маленький режисер. Він тупотить ногами, рве на собі уявне волосся й кричить: «Ці бездарі! Вони все зіпсували! Мій геніальний задум!»

Але на кого він злиться насправді? На світ, який не захотів прогинатися під його фантазію. На людей, котрі насмілилися бути живими, а не ляльками. А врешті-решт — на самого себе, бо в глибині душі він знає: це був лише спектакль у театрі одного глядача.

Уся ця буря — фантомний біль за тим, чого не існує. Ми тужимо за тим, чого ніколи не було, окрім як на папері нашої уяви. Ми сердимося на примар, яких самі ж і намалювали.

І ось ти стоїш серед руїн свого повітряного замку, увесь у пилюці нездійснених очікувань, і усвідомлюєш найдивнішу річ: єдиний, хто замкнув тебе в цій башті, — це ти сам. Ти її й спроєктував, і збудував, і став її першим і останнім в’язнем. Усе сам. Який талановитий саморуйнівник.